3.2. Регіоналізаці (європеїзація) як чинник розвитку вищої освіти в Україні

Протягом останніх десятиліть все більш активними гравцями на глобальному ринку товарів, послуг та робочої сили стають геополітичні регіони, об’єднуючи свої зусилля у багатьох сферах життя. Таке явище отримало назву «новий регіоналізм». Воно являє собою процес багатосторонньої інтеграції, що включає політичні, економічні, соціальні та культурні аспекти життя суспільства. Нова регіональна політика є значно більш широкою за регіональні блоки попереднього покоління, метою яких було лише створення зони вільної торгівлі та підтримка безпеки. У межах політики нового регіоналізму стверджуються глобальні цінності забезпечення миру, економічного та соціального розвитку, екологічної стабільності, що становить для людства більш сприятливу стратегічну перспективу,

Концептуальною основою розвитку теорії регіоналізації вищої освіти стали роботи канадської науковиці Дж. Найт (Knight, 2012[1]; 2013[2] ). У своїх дослідженнях авторка  доводить, що регіони більше не потребують національних кордонів; зв’язки та взаємодії між ключовими суб᾿єктами освітньої діяльності поширюються далі, ніж визначено політичними та географічними межами. Дослідниця наголошує, що в означеному контексті основоположним є поняття регіону Акцентується на динаміці процесів побудови регіону. Відповідно, пропонована Дж. Найт рамкова структура для характеристики процесів регіоналізації може бути застосована до будь-якого регіону. Наприклад, у географічному плані, до основних регіонів світу належать, за Дж. Найт, Африка, Європа, Латинська Америка або менші регіони, такі як Південно-Східна Азія, Східна Європа, Африка на південь від Сахари. Регіони можуть визначатися за культурними/мовними (Франкомовна Африка, арабські держави тощо) або політичними/економічними (Азіатсько-Тихоокеанський регіон, Економічне співтовариство або Меркосур) ознаками (Knight, 2012).

Найт зосереджується наз᾿ясуванні поняття регіоналізація освіти, яке висвітлює за допомогою цілої низки інших понять, а саме: кооперація, колаборація, партнерство, координація, узгодженість, об᾿єднання в групи, конвергенція, гармонізація, інтеграція, спільність, взаємозалежність.

З метою систематизації розгляду названих термінів Дж. Найт пропонує таку схему (рис. 3.2).

Screenshot_3_2.jpg

Рис. 3.2. Систематизація термінів, що визначають процеси регіоналізації вищої освіти (за Дж. Найт) (Knight, 2012).

Подана вище схема включає чотири групи понять, що характеризують регіональні процеси у сфері вищої освіти. Перша група (кооперація, колаборація, партнерство), до якої Дж. Найт пропонує додати також мережування, позначає відкритий, добровільний, можливо неформальний тип відносин між суб’єктами регіональної взаємодії. Означені терміни описують різноманіття видів двосторонньої та багатосторонньої співпраці між університетами та іншими суб’єктами вищої освіти.

Друга група термінів (координація, узгодженість та об’єднання в групи) містить у собі елемент організації для забезпечення взаємодії між суб’єктами вищої освіти в регіоні на засадах взаємодоповнюваності, продуктивності й отримання доданої вартості. Така взаємодія включає організовані мережі, спільні освітні програми або спільні дослідження між ЗВО й освітніми системами.

Третя група термінів (гармонізація та конвергенція) передбачає більш щільні та стратегічно спрямовані зв’язки, які можуть викликати системні зміни як на інституційному, так і на національному рівнях. Означені типи взаємодії можуть включати розробку регіональних моделей забезпечення якості; систему перезарахування академічних кредитів та навчального навантаження; систему взаємовизнання академічних ступенів (BA, MA та PhD); регіональний індекс цитування; або сумісні академічні календарі.

Четверта група термінів (інтеграція, спільність та взаємозалежність) визначає більш формалізовані, інституціоналізовані та комплексні зв’язки. Їх проявом є укладання угод регіонального рівня, спрямованих на надання процесу регіоналізації вищої освіти сталого характеру, створення спільного освітнього й дослідницького простору (Knight, 2013).

Найт, до розглянутої схеми навмисно не включені інші терміни, що використовуються на позначення процесів взаємодії, зокрема: стандартизація, приведення у відповідність, досягнення однорідності та гомогенізація, оскільки вони, на думку дослідниці, не відображають важливих відмінностей між системами та суб’єктами в регіоні.

Як бачимо, канадська вчена підкреслює необхідність дотримання поваги й визнання відмінностей та різноманітності між ключовими суб᾿єктами, системами та зацікавленими сторонами в регіоні як фундаментальної цінності, на якій базується принцип регіоналізації вищої освіти.

Європейським варіантом регіоналізації вищої освіти стала так звана європеїзація, що має тривалі історичні корені, є багатогранним і плідним процесом. К. Радаеллі визначає європеїзацію як «сукупність процесів, завдяки яким політична, соціальна і економічна динаміка ЄС стає частиною логіки внутрішнього дискурсу, ідентичності, політичних структур і державних політик» (Radaelli, 2000)[3].

Процес розвитку європеїзації освіти, починаючи з 1950-х років, характеризують британські науковці С. Грек та М. Лоун (Grek, 2012, р. 8-9). Дослідники з᾿ясовують основоположні виміри означеного феномену, до яких відносять такі:

 створення нового простору діяльності, мислення, політик засобами мереж, асоціацій, організаційних структур в кордонах ЄС, посилення ролі національних акторів у конструюванні регіонального простору через взаємопроникнення політичних ідей, знань, інформаційних даних та практик;

 формування спільної освітньої політики або освітнього простору як результату регулювання з боку ЄС шляхом застосування відкритого методу координації;

 європеїзаційний вплив поза межами ЄС в контексті діяльності міжнародних організацій та процесів глобалізації[4]. Отже, хоча європеїзація є процесом формування ЄС, процесом, який безпосередньо або опосередковано має відношення до цієї політико-економічної організації, вона є процесом, що виходить за кордони ЄС в контексті політичної та економічної глобалізації.

Відома українська компаративістка О. Локшина вважає, що найбільш важливими інструментами європеїзації в кордонах ЄС є такі: встановлення спільних цілей (стратегічні документи), а також запровадження інструментів для вимірювання успіхів в цьому процесі (індикатори, стандарти) з метою гармонізації освітніх систем[5].

Організаційні основи європейського співробітництва мають полісуб’єктний характер, оскільки воно здійснюється в межах освітніх ініціатив політичних організацій (Європейський Союз і Рада Європи); академічних, передусім загальноєвропейських академічних структур, таких, як Європейська асоціація університетів[6], Європейська асоціація вищих навчальних закладів[7]; експертних і фахових мереж, наприклад Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти[8], Європейська асоціація педагогічних досліджень[9]; громадських організацій, наприклад Європейський студентський союз[10] тощо.

Із початку ХХІ ст. інноваційні процеси у сфері європейської вищої освіти зумовлено реалізацією Лісабонської стратегії[11] розвитку регіону та пріоритетних завдань Болонського процесу.[12] Лісабонська стратегія, на відміну від Болонського процесу, в межах якого вперше в історії людської цивілізації утворено велетенський геоосвітній простір, до якого в сучасних умовах входять 49 країн, поширюється тільки на країни-члени ЄС. Затвердження стратегії відбулося в 2000 р. з метою перетворення Європи на «регіон із найбільш конкурентоспроможною та динамічною економікою, побудованою на знаннях, здатною до стабільного зростання, що має найкращу у світі якість робочих місць та найвищий рівень соціальної єдності суспільства[13].

Для порівняння зазначимо, що мета Болонського процесу достат­ньо близька за своєю сутністю до Лісабонських цільових пріоритетів, проте має суттєві відмінності. Спільність обох програм полягає, переду­сім, у забезпеченні якості вищої освіти в європейському регіоні та її глобальної конкурентоспроможності. Отже, якість і конкурентоспро­можність є ключовим пріоритетом обох програм. Однак, якщо в Болонсь­кому процесі освіта виступає здебільшого як культурна цінність, що об’єднує країни Євразійського простору, її розвиток повинен відповідати потребам суспільства знань, то Лісабонська стратегія спрямована на підтримку розвитку економічної могутності ЄС, на відповідність вищої освіти економіці знань.

Якщо болонські перетворення можуть бути визначені як відкритий процес, спрямований на розвиток співробітництва, гнучкості, прозорості, гармонізації структурних складових освітніх систем, розвиток спільності та творчості, то Лісабонська стратегія обмежується рамками ЄС і визначається такими ключовими словами, як світовий рівень якості навчання та наукових досліджень, ранжування університетів, інформаційно-комунікаційні технології, інновації, пріоритетна підтримка сильних університетів, розвиток державно-приватного партнерства у фінансуванні університетів[14].

Протягом першого десятиліття ХХІ ст. у межах реалізації Лісабон­ської стратегії розвитку Європейського регіону прийнято низку програм модернізації вищої освіти, спрямованих на підвищення ефективності діяльності вишів, на їх спонукання до реальної співпраці з інноваційним сектором економіки у підготовці конкурентоспроможних фахівців.

Новим етапом реалізації Лісабонської стратегії розвитку Європейського регіону протягом доугого десятиліття ХХІ ст. стала програма «Європа 2020», у якій визначено сім пріоритетних (флагманських) ініціатив, абсолютна більшість яких прямо стосується завдань модернізації вищої освіти, способів активізації участі вишів у національних та регіональній інноваційних системах. Найбільшою мірою названі нами завдання стосуються таких ініціатив стратегії «Європа 2020», як «Інноваційний союз», «Молодь у дії», «План розвитку нових кваліфікацій та створення нових робочих місць».

Механізми модернізації європейської вищої освіти в межах програми «Європа 2020» було сформульовано Єврокомісією у програмному документі «Підтримка економічного розвитку та робочих місць: програма модернізації європейських систем вищої освіти»(Supporting growth and jobs, 2011)[15]. У документі було констатовано відставання програм європейських вишів від актуальних потреб інноваційного розвитку регіону, передусім від потреб забезпечення сфери наукових досліджень кваліфікованими кадрами, здатними до продуктивної діяльності та неперервного професійного саморозвитку. З метою забезпечення випереджувального розвитку вищої освіти, що є життєво необхідним в умовах позиціонування ЄС як «Інноваційного союзу», програмою передбачено здійснення модернізаційних перетворень у п’яти ключових аспектах діяльності європейських вишів, що передбачали досягнення таких змін:

1) підвищення рівня доступності вищої освіти – підготовка такої кількості кваліфікованих фахівців, зокрема науковців, якої потребує Європейський регіон. Пріоритетними завданнями в цьому напрямі змін стали такі: утворення чітких маршрутів переходу від середньої та середньої професійної освіти до вищої, що передбачає вдосконалення національних рамок кваліфікацій та визнання результатів навчання, одержаних поза межами формальної освіти та професійної підготовки; сприяння отриманню вищої освіти вихідцями з вікових, етнічних, расових та соціальних груп, що є недостатньо представленими серед контингентів студентів; скорочення відсіву учнів із навчальних закладів; забезпечення фінансової підтримки потенційних студентів – вихідців із сімей, що мають низькі статки; професійна підготовка та перепідготовка достатньої кількості дослідників для успішного вирішення R&D-завдань у регіоні ;

2) підвищення якості освітнього продукту та якості людського капіталу в системі вищої освіти, що передбачало реалізацію таких завдань: використання у процесі розробки, запровадження та оцінки навчальних програм вишів даних щодо актуальних потреб ринку праці у професійних навичках і уміннях, щодо можливостей працевлаштування випускників ЗВО та їх кар’єрних перспектив; урізноманітнення навчальних програм та освітніх траєкторій студентів, адаптація механізмів фінансування освітніх послуг до форм їх надання; підвищення ефективності використання потенціалу ІКТ у контексті застосування інноваційних методів навчальної та дослідницької діяльності (Е-навчання, віртуальні навчальні платформи тощо) з метою надання студентам більш ефективного та персоналізованого навчального досвіду; розвиток активної державної політики щодо сприяння працевлаштуванню випускників вишів та активізації професійної орієнтації випускників середніх шкіл; мотивування вищих навчальних закладів до інвестицій у безперервний професійний розвиток науково-педагогічних працівників;

3) створення ефективних механізмів управління вищою освітою та її фінансування. Першочерговими завданнями в цьому вимірі змін стали такі: подальший розвиток корпусу стратегічних менеджерів ЗВО, професіоналізація адміністративних кадрів і забезпечення навчальним закладам права самостійно визначати стратегічні напрями свого розвитку, управляти фінансовими потоками, встановлювати винагороди за високі показники, залучати до роботи кращих викладачів і дослідників із своєї країни та з-за кордону, визначати правила прийому на навчання, впроваджувати нові навчальні програми. Важливим визнано: заохочення вишів до більш точного визначення реальної вартості освітніх послуг і наукових досліджень, до ретельного розподілу витрат, у тому числі через механізми фінансування, пов’язані з визначенням продуктивності діяльності вишів та розвитком елементів конкуренції; створення механізмів цільового фінансування різних інституційних потреб; збільшення обсягів державного фінансування  та полегшення доступу до альтернативних джерел;

4) зміцнення взаємозв’язків у «трикутнику знань» між освітою, наукою та бізнесом. Реалізація завдань цього напряму змін передбачала: стимулювання розвитку підприємницьких, творчих та інноваційних умінь студентів у межах вивчення всіх дисциплін протягом усіх трьох академічних циклів; сприяння впровадженню інновацій у сфері вищої освіти шляхом активізації розвитку інтерактивного навчального середовища та інфраструктури трансферу знань; підвищення готовності ЗВО до створення наукоємних підприємств (start-ups та spin-offs); заохочення партнерства та співробітництва з бізнесом як одного з основних видів діяльності ЗВО, стимулювання міждисциплінарного та крос-організаційного співробітництва, а також зниження регуляторних та адміністративних бар’єрів на шляху партнерства між вишами та іншими державними й приватними суб’єктами інноваційної діяльності; сприяння систематичній участі вишів у розробці комплексних місцевих та регіональних стратегій розвитку; створення програм цільової регіональної підтримки вищої освіти, її співробітництва з бізнесом, зокрема для створення регіональних центрів прогресивного досвіду;

5) підвищення рівня інтернаціоналізації вищої освіти як чинника покращення її якості. Пріоритетними завданнями в цій сфері, спрямованими на підвищення якості міжнародної освіти, визнано такі: заохочення вишів до усунення непотрібних бар’єрів між ступенями бакалавра й магістра, до розвитку транскордонного співробітництва та академічних обмінів; забезпечення ефективного визнання кредитів, отриманих за кордоном, за допомогою ефективного контролю якості здобутих знань, використання ECTS та додатка до диплома, встановлення національної рамки кваліфікацій, що відповідає Європейській рамці кваліфікацій; поліпшення доступу до вищої освіти, умов зайнятості й перспектив академічного та професійного розвитку для студентів, дослідників і викладачів з інших країн.

У цілому програма «Європа 2020» спрямовувалась на активізацію взаємодії вишів у національних інноваційних системах. Її здійснення стало можливим за умов тісної співпраці широкого кола зацікавлених сторін, серед яких адміністративні структури наднаціонального, національного та регіонального рівнів, ЗВО, державні й приватні наукові інститути та лабораторії, роботодавці, студенти, громадські організації та ін. Механізми реалізації програми враховують, що ефективне здійснення перетворень неможливе лише в межах вертикальної ієрархії розподілу владних повноважень (ЄС → національна держава → регіон → ЗВО). Тому все популярнішою стає практика розвитку інноваційних мереж, члени яких творчо взаємодіють у створенні нового фундаментального наукового знання та нової технологічної інформації, у їх поширенні та трансфері, у визначенні та наданні актуальних кваліфікацій, необхідних для розумного, сталого та всеосяжного розвитку Європи як інноваційного союзу.

У контексті реалізації завдань програми «Європа 2020» заслуговує на пильну увагу так звана Ініціатива європейських університетів (European Universities Initiative (EUI))[16], що була започаткована на Соціаьному саміті ЄС у грудні 2017 р. у Гьотебурзі та переросла у флагманську програму створення Європейського простору освіти, що має бути сформований до 2025 року. Ідея EUI полягає у зміцненні стратегічного партнерства в межах ЄС між закладами вищої освіти та сприянні утворенню близько двадцяти Європейських університетів, які являтимуть собою університетські альянси (alliances), організовані шляхом об᾿єднання вишів «знизу вгору». Європейські мережеві університети (університетські альянси) дозволять студентам отримати ступінь шляхом поєднання навчання в декількох країнах ЄС. В рамках університетських альянсів студенти, співробітники та дослідники отри­мають можливість безперешкодного пересування між партнерськими установами для навчання, викладання та проведення досліджень.

Отже, Європейські університети - це транснаціональні альянси, які стануть університетами майбутнього, пропагуючи європейські цінності та ідентичність та революціонізуючи якість та конкурентоспроможність європейської вищої освіти. Для того, щоб досягти такого великого кроку вперед, Європейська Комісія випробовує різні моделі співпраці європейських університетів за допомогою двох конкурсів у рамках програми Еразмус+. Згідно з вимогами програми Еразмус+ Альянси повинні відповідати таким вимогам:

  • включати партнерів з усіх типів ЗВО та охоплювати широкий географічний діапазон закладів з усієї Європи;
  • базуватися на спільно розробленій довгостроковій стратегії, орієнтованій на стійкість, досконалість та європейські цінності;
  • пропонувати навчальні програми, орієнтовані на студентів, які спільно проводяться в міжвузівських містечках, у яких різноманітні організації студентів можуть
  • будувати власні програми та відчувати мобільність на всіх рівнях навчання;
  • застосовувати підхід, згідно з яким студенти, науковці та зовнішні партнери можуть співпрацювати в міждисциплінарних командах для вирішення найбільших проблем, з якими сьогодні стикається Європа[17].

Наприкінці лютого 2021 р. держави-члени ЄС домовилися про реалізацію нової стратегічної рамки  для подальшої співпраці у сфері освіти на період 2021-2030 рр. (Council Resolution on a strategic framework for European cooperation in education and training towards the European Education Area and beyond (2021-2030))[18]. Означену стратегію характеризують такі п'ять пріоритетів:

1) підвищення рівня якості, справедливості, інклюзивності та успішності на користь справедливого та рівного доступу до системи освіти для всіх;

2) досягнення доступності неперервної освіти та мобільності для всіх;

3) підвищення рівня компетентності та мотивації вчителів та інших фахівців у сфері освіти;

4) зміцнення європейської вищої освіти;

5) підтримка зеленої та цифрової трансформації в освіті та через освіту й професійну підготовку.

Отже, у сфері вищої освіти увагу зосереджено на повній  реалізації Європейської ініціативи розвитку вищої освіти, а також на подальшій координації з ініціативами в межах Болонського процесу, такими як Європейський дослідницький простір, з метою уникнення дублювання структур та інструментів. Увагу звернено на завдання  трансформації університетів, заплановані Комісією ЄС. Для сектора вищої освіти поставлено ціль досягти частки випускників вишів (серед 25-34-річнихгромадян країн ЄС) на рівні  45%. Нова стратегічна рамка розвитку співробітництва у сфері освіти продовжить  стратегією "ЕТ 2020" (Освіта та професійна підготовка ‒ 2020 р.), яку було завершено наприкінці 2020 року.



[1] Knight, J. (2012). Concepts, rationales, and interpretive frameworks in the internationalization of higher education. In D. K. Deardorff, H. de Wit, J. Heyl (Eds). The SAGE handbook of international higher education. (pp. 52–76). SAGE Publications.

[2] Knight, J. (2013). The changing landscape of higher education internationalisation – for better or worse? Perspectives: Policy and Practice in Higher Education, 3 (17), рр. 84-90. URL: https://doi.org/10.1080/13603108.2012.753957

[3] Radaelli, C. M.(2000). Whither Europeanization? Concept stretching and substantive change. European Integration online Papers (EIoP), 8 (4). URL: http://eiop.or.at/eiop/pdf/2000-008.pdf.

[4] Grek, S., Lawn, M. (2012). Europeanizing Education: governing a new policy space. Oxford, Symposium Books Ltd. URL: https://doi.org/10.15730/books.78

[5] Локшина, О. (2017). Європеїзація освіти в Україні. Емпіричні дослідження для реформування освіти в Україні: зб. матеріалів І Міжнар. наук. конф. Української асоціації дослідників освіти. КиївДрогобич: Трек-ЛТД, сс. 98–101. URL: https://www.uera.org.ua/uk/node/26

[6] European University Association (EUA). URL:https://eua.eu/about/who-we-are.html

[7] European Association of Institutions in Higher Education (EURASHE). URL:https://www.eurashe.eu/

[8] European Association for Quality Assurance in Higher Education (ENQA). URL: https://www.enqa.eu/

[9] European Educational Research Association’ (EERA). URL: https://eera-ecer.de/

[10] European Students’ Union (ESU). URL: https://www.esu-online.org/

[13]The concrete future objectives of education and training systems : report from the Education Council to the European Council (2001). Brussels. URL: http://www.europa.eu.int/comm/eduсation/doc/official/keydoc/keydoc_en.html .

[14]Froment, E. (2006). Quality assurance and the Bologna and Lisbon objectives. Embedding quality culture in higher education: a selection of papers from the 1st European Forum for Quality Asurance. Munchen, pp. 11–14. URL: https://eua.eu/resources/publications/465:embedding-quality-culture-in-higher-education.html

[15] Supporting growth and jobs (2011). An agenda for the modernisation of Europe’s higher education systems: communication from the Commission to the European Parliament, the Council, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions. Brussels. CELEX 52011SC1063 EN TXT.pdf

[17] O’Malley, B., Myklebust, J. P. (2021). EU members ‘must step up’ for European Universities. University World News, 22 May. URL: https://www.universityworldnews.com/post.php?story=20210521150159185

[18] Council Resolution on a strategic framework for European cooperation in education and training towards the European Education Area and beyond (2021-2030). (2021). URL: https://www.consilium.europa.eu/media/48584/st06289-re01-en21.pdf