5.4. Університет в інноваційній системі суспільства

Перш за все дамо визначення поняття «національна інноваційна система» у трактуванні провідних європейських науковців, що є авторами актуальних концепцій у галузі економіки.

Національна інноваційна система – це:

‒ інтерактивна мережа установ державного і приватного сектора, що створюють, адаптують, імпортують, модифікують і поширюють нові технології; інфраструктура, що стимулює технологічний розвиток компаній, що роблять ставку на знання й інновації; організація на національному рівні управління і використання технологій для впровадження інновацій і колективного навчання; система, що стимулює розвиток інновацій шляхом використання технологій (Bengtke Lundvall);

система інститутів державного та приватного секторів, чия діяльність і взаємодія ініціює, привносить, змінює й поширює нові технології (Christopher Freeman);

;сукупність інституцій, які самостійно та у взаємодії здійснюють процес розробки та поширення нових технологій, які утворюють певний інноваційний простір, у межах якого уряд розробляє та запроваджує політичні механізми розвитку інноваційного процесу. Як така, НІС є системою інституцій, що взаємодіють у створенні, збереженні та трансфері нових знань, умінь, артефактів, що слугують для розробки нових технологій (John Stanley Metcalfe).

В умовах економіки знань університет перетворюється на невід’ємну складову системи (мережі) установ (інститутів) державного і приватного сектора, що утворюють інноваційну систему. Актуальним питанням у контексті нашого розгляду є з’ясування особливостей діяльності інноваційної системи, складовою якої стає університет, її цільових пріоритетів та завдань, суб’єктів взаємодії, структурної побудови такої системи та місця університету в ній. У дослідженнях у галузі загальної та освітньої інноватики типології інноваційних систем будуються, як правило, за такими критеріями: просторовий, тобто геополітичний регіон розповсюдження (глобальна, національні, регіональні (субнаціональні) інноваційні системи), сектор економіки (промисловість, торгівля, сервісні послуги тощо), спосіб взаємодії суб’єктів інноваційної діяльності в межах системи (мережі, гібридні організації, кластери тощо). Наш розгляд передбачає застосування просторового підходу до класифікації інноваційних систем. Узагальнення численних зарубіжних досліджень (H. Etzkowitz, L. Leydesdorff, DCMowery, BhNSampat, HNowotny, PScott, MGibbons) дає підстави для висновків, представлених у поданій далі таблиці 5.1.

Таблиця 5.1

Цілі, головні суб’єкти, структура та механізми функціонування інноваційних систем

Аспекти розгляду

Глобальна інноваційна система

(ГІС)

Національна інноваційна система

(НІС)

Регіональна

інноваційна система

(РІС)

Цільові пріо­ритети

Глобальний розвиток інноваційних процесів

Розвиток інноваційних процесів у національній державі, підвищення конкурентоспроможності суб’єктів НІС

Розвиток інноваційних процесів у регіоні, підвищення конкурентоспроможності регіону та суб’єктів РІС

Головні суб’єкти взаємодії у системі

Міжнародні економічні організації (ОЕСР, СБ, МВФ, СОТ, ЄС та ін.), транснаціональні корпорації, НІСи  різних країн, провідні дослідницькі університети

Національний та регіональні уряди, університети, національні суб’єкти діяльності у сфері економіки та приватні дослідницькі структури та організації

Регіональна влада, університети, регіональні суб’єкти виробничої діяльності, державні (регіональні) та приватні дослідницькі структури та організації

Структурна побудова

Глобальна мережа інноваційного розвитку

Національна мережа суб’єктів інноваційної діяльності, що є складовою із ГІС

Регіональна мережа, що є складовою НІС та ГІС, регіональні інноваційні кластери

Механізми діяльності

Діяльність міжнародних організацій (ОЕСР, МВФ, ЮНЕСКО) щодо інтеграції НІС різних країн у ГІС

Національна політика інноваційного розвитку, національна нормативна база щодо розвитку інноваційної діяльності

Регіональні стратегії та програми інноваційного розвитку

Отже, університети є невід᾿ємною складовою інноваційних систем усіх рівнів: глобальної, національної, регіональної. Місце університетів в національних та регіональних інноваційних системах залежить від специфічних особливостей побудови цих систем. Зокрема у таких країнах, як США університетські наукові дослідження традиційно займають пріоритетні позиції порівняно з державними та промис­ловими науковими установами; у інших країнах, наприклад у Німеччині та Франції існує розвинена система державних наукових установ, внесок яких у національний інноваційний розвиток є пріоритетним.

Принципово важливим є питання: чи дійсно значимою для іннова­ційного розвитку сучасної економіки розвинених країн є універси­тетська наука. Вивчення низки  досліджень дозволяє констатувати дуже суттєві міждисциплінарні відмінності у цій сфері. Найбільш значимими для сучасної економіки є академічні дослідження у сфері біотехнологій, нанотехнологій і фармацевтики (найбільш актуальний приклад – вакцина AstraZeneca Оксфордського університету). В усіх інших сферах досягнення університетських учених досить рідко є комерційно привабливими, наслідком чого є те, що найбільш важливі винаходи, доведені до рівня готовності до промислового впровадження, йдуть не від університетських дослідних організацій.

Крім прямого трансферу результатів наукових досліджень у виробничу сферу важливим є визнання того, що стратегічні перспективи розвитку наукоємкого виробництва пов’язані із якісною професійною підготовкою фахівців, що ґрунтується значною мірою на фундаментальних університетських дослідженнях у галузі фізики, хімії та математики. Однак усвідомлення важливості досліджень у названих галузях науки відбувається, як свідчать джерела, із суттєвим запізненням, що впливає на рівень їх фінансування та ставлення до них держави і бізнесу (Mowery, 2004).

Важливими функціями університетів у інноваційних системах всіх рівнів, згідно з висновками експертів, є такі: 1) нова наукова та технологічна інформація, що може підвищити ефективність та продуктивність прикладних досліджень, здійснюваних у лабораторіях промислових підприємств; 2) технологічне обладнання та інструменти, що використовуються у виробничому або дослідному процесах; 3) професійні навички та людський капітал, носіями якого є студенти та викладачі; 4) наукові та технологічні мережі, що поширюють нове знання; 5) прототипи нової продукції або технологічних процесів.

Аналіз та узагальнення зарубіжних та вітчизняних досліджень з проблем розвитку інноваційного потенціалу діяльності вишів та їх залучення до участі в національних та регіональних інноваційних системах дозволяє дійти висновків щодо наявності низки проблем, які заважають розвитку ефективної взаємодії вітчизняних ЗВО з суб’єктами економічної діяльності: низький рівень інвестиційної активності суб’єктів економічної діяльності у країні та у регіонах; відсутність повного інноваційного циклу в діяльності більшості ЗВО; недостатній рівень розвитку матеріально-технічної бази ЗВО, що не відповідає завданням реалізації інноваційного циклу; відсутність ефективних технологій організації інноваційної діяльності, що визначається рівнем менеджерської компетентності адміністративного персоналу; невідповідність організаційної культури університету завданням інноваційного розвитку та комерціалізації інтелектуальної власності.

На особливу увагу дослідників, у контексті аналізованої проблеми, заслуговує питання формування інноваційної екосистеми вищої освіти. Поняття «інноваційна екосистема», що використовується для характеристики сучасної моделі інноваційного розвитку вищої школи, прийшло зі сфери економіки, яка, у свою чергу, запозичила його разом із поняттям «екологія» з біології. У теоріях інноваційного розвитку обидва поняття використовуються в межах застосування екосистемного підходу, який передбачає з’ясування особливостей взаємодії агентів змін, моделей їх інноваційної активності, їх взаємодії з середовищем функціонування. Екосистемний підхід використовується для розгляду інноваційних систем усіх рівнів (глобального, гео-регіонального, національного, інституційного, класного тощо) як соціальних організмів, що неперервно змінюються під впливом один одного на основі принципів саморозвитку.

Поняття «інноваційна екосистема вищої освіти» (ІЕСВО) стало протягом останніх десятиліть предметом розгляду таких теоретиків інноваційного розвитку вищої освіти як Р. Еднер (R. Adner), С. Дж. Болл (S. J. Ball), Б. Карлсон (B. Carlsson), К. Джунменн (C. Junemann), Д. Джексон (D. Jackson), К. Лейн (K. Laine), Л. Лейдесдорф (L. Leydesdorff), С. Джекобсон (S. Jacobsson) та ін. і трактується як інтерактивна спільнота індивідів, груп та організацій, що являє собою мережеву ко-еволюційну структуру, яка має на меті розробку і запровадження інновацій у вищій школі на інституційному, національному й глобальному рівнях шляхом формування й розвитку творчого, сприятливого для інновацій освітнього середовища.

Потреба у формуванні інноваційної екосистеми вищої освіти зумовлена широким колом чинників, зокрема процесами економічної та політичної глобалізації, розвитку економіки знань та інтернаціоналізації культурно-освітнього життя людства, що визначають особливості запиту суспільства на вищу освіту. Разом з тим, досліджуваний феномен пов’язаний визначальною мірою із всезагальним розповсюдженням та якісним розвитком D-технологій, що призвели, з одного боку, до виникнення феномену інтерактивних освітніх середовищ, моделі відкритих мережевих інновацій, а з іншого – суттєво вплинули на характер освітнього продукту, що очікується суспільством від вищої школи. Йдеться про глобальний процес деінституалізації робочих місць, перенесення їх «на хмари», тобто у мережевий простір, у якому працівника наймають за наявності не диплома про формальну вищу освіту, а конкретних навичок, необхідних для участі у реалізації певного проекту. Нова парадигма працевлаштування (не на тривалий час та повний робочий день у точно визначеному матеріально існуючому місці, а для здійснення певного внеску у реалізацію віртуального проекту, над яким у соціальних мережах співпрацюють фахівці у різних кінцях світу) вимагає нових навичок та нових підходів до їх застосування. За таких умов вищі школи набувають ознак  хмарних платформ (cloud platform), інноваційних хабів (innovation hub), соціально структуруючих мереж (socialstructuring network), що навчають фрілансерів з усього світу.

Процес формування ІЕСВО пов’язаний із розвитком творчого потенціалу всіх суб’єктів інноваційної діяльності. Особливий інтерес у контексті нашого аналізу представляють характеристики університету як організації, здатної до мережевої взаємодії у розвитку і запровадженні інновацій. Такими характеристиками, згідно з результатами досліджень західних науковців, є: створення відкритих каналів внутрішньо- та зовнішньо-інституційної комунікації; сприяння розвитку контактів із зовнішніми партнерами; організація пошукової роботи за принципами відкритої інновації;  залучення до розв’язання наукових проблем фахівців із різних галузей знань; оцінка інноваційної ідеї за її оригінальністю та привабливістю, а не за статусом її розробника; підтримка експериментів та толерантність до ризиків у менеджменті інновацій; децентралізація системи управління організацією; створення творчого професійного середовища, у якому панує атмосфера взаємної підтримки, спонукання до досконалості у виконанні завдань,  задоволення від виконуваної творчої роботи.

У свою чергу, провідними характеристиками творчої особистості, що є членом ІЕСВО, дослідники називають такі: відкритість до сприйняття нового, допитливість, здатність до виявлення та оцінки суперечностей і невизначеностей, незалежність і самодостатність у судженнях, здатність до тривалої роботи над розвитком нових навичок та здобуттям нових знань тощо[1].



[1] Сбруєва, А. А. (2015). Інноваційна екосистема вищої освіти: детермінанти та змістові характеристики. Професійно-творча і духовна самореалізація особистості в евристичній освіті : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю (Суми, 19-20 листопада 2015 р.). (сс. 96–100) Суми: СумДПУ імені А. С. Макаренка. Режим доступу: http://repository.sspu.sumy.ua/handle/123456789/3681