2.2. Розвиток університетської освіти в Європі та в Україні

Традиційно появу європейської вищої освіти пов’язують з  виникненням університету, що, «на перехресті античності й християнства» постає як «одна з ключових соціальних  інституцій, агент змін, каталізатор розвитку, ініціатор та головний творець швидкого майбутнього та позначених ним реалій» (Курбатов, 2014, с.17) [1]. Існують діаметрально протилежні точки зору щодо існування спадкоємності між протовищими школами різноманітних цивілізацій давніх часів, про які йшлося вище, та європейським університетом, що виник у Західній Європі в ХІ–ХІІ ст. Згідно з прихильниками розгляду згаданих протовищих шкіл як протоуніверситету, класичний європейський університет є їх прямим спадкоємцем за змістом та основними формами навчання. Згідно з іншою точкою зору, перші європейські університети як «привілейовані корпоративні асоціації магістрів та студентів з їх статутами, печатками та адміністративною машиною, сталим розкладом занять і порядком присудження ступенів» (Курбатов, 2014, с. 16) є автентичним феноменом Західної Європи епохи пізнього Середньовіччя.

Далі подамо таблицю, у якій відображено хронологію утворення найвідоміших університетів Європи у ХІ ‒ ХV ст. Зауважимо однак, що всього до початку ХVІ ст. в Європі було створено щонайменше 65 університетів.

Як свідчать зарубіжні та вітчизняні дослідники, університет упродовж кількох століть свого існування найчастіше мав статус  Studium Generale, що означало певні права та привілеї, зокрема, щодо присудження магістерських та докторських ступенів, які визнавалися в усьому християнському світі; незалежність від місцевої світської та релігійної влади; широку автономію, в основу якої було покладено власні норми та правила життєдіяльності.


Таблиця 2.1

Хронологія розвитку європейського університету в ХІ – ХVІ ст.

Рік засн.

Назва університету

Країна, місто

Рік засн.

Назва університету

Країна, місто

1088

Болонський університет

Італія Болонья

1392

Ерфуртський університет

Німеччина, Ерфурт

1167

Оксфордський університет

Англія, Оксфорд

1409

Лейпцизький університет

Німеччина, Лейпциг

1215

Сорбонна,

Франція Париж

1413

Сент-Ендрюський університет

Шотландія, Сент-Ендрюс

бл. 1209

Кембриджський університет

Англія, Кембридж

1425

Левенський університет

Бельгія, Левен

1218

Університет Саламанки

Іспанія, Саламанка

1450

Барселонський університет

Іспанія, Барселона

1222

Падуанський університет

Італія, Падуя

1451

Університет Глазго

Шотландія, Глазго

1224

Неапольський університет

Італія, Неаполь

1453

Стамбульський університет

Туреччина, Стамбул

1229

Тулузький університет

Франція, Тулуза

1456

Грайфсвальдський університет

Німеччина, Грайфсвальд

1290

Лісабонський університет

Португалія, Лісабон

1457

Університет Фрайбурга

Німеччина, Фрайбург

1303

Римський університет ла Сапієнца

Італія, Рим

1460

Базельський університет

Швейцарія, Базель

1348

Карлів університет (Празький університет)

Чехія, Прага

1465

Істрополітанський Університет

Словаччина, Братислава

1364

Ягеллонський університет

Польща, Краків

1472

Інгольштадтський університет (зараз Мюнхенський)

Інгольштадт (зараз Мюнхен)

1365

Віденський університет

Австрія, Відень

1477

Майнцський університет

Німеччина, Майнц

1367

Пецький університет

Угорщина, Печ

1477

Упсальський університет

Швеція, Упсала

1386

Гейдельберзький університет

Німеччина, Гейдельберг

1479

Копенгагенський університет

Данія, Копенгаген

1388

Кельнський університет

Німеччина, Кельн

1495

Абердинський університет

Шотландія, Абердин

1391

Університет Феррари,

Італія, Феррара

1499

Мадридський університет

Іспанія, Мадрид

Дослідники розвитку європейського університету вичленовують чотири хвилі досліджуваного процесу, керуючись у своєму аналізі, передусім, хронологічно-просторовим критерієм. Першу хвилю становлять університети, що виникли в ХІ – ХVІ ст. в Італії; друга хвиля «зачепила» Англію, Францію, Іспанію; третя хвиля принесла університетський рух в країни Центральної Європи. Четверта хвиля, що набула розвитку у ХVІІ – ХVІІІ ст., знаменувала перетворення ідеї університету на загальноєвропейський феномен, що стало результатом утворення закладів університетського типу в країнах Східної Європи, зокрема на території України[2].

Крім просторово-хронологічного критерію в аналізі розвитку європейського університету докласичної доби важливим є застосування організаційного критерію, відповідно до якого феномен європейського університету класифікують за способами організації університетського життя. Згідно з таким критерієм виокремлюють дві основні моделі докласичного університету: болонську та паризьку.

Болонська модель передбачала орієнтацію на автономію університету від церковної влади та домінування студентської гільдії, яка на свій розсуд визначала структуру, зміст навчальних дисциплін та обирала на контрактній основі професорів. Болонський університет, заснований на засадах студентського самоврядування, став своєрідним взірцем для університетів Південної Європи.

Паризька модель визначалася переважанням магістерської гільдії, яскраво вираженою теологічною спрямованістю й сильним впливом факультету вільних мистецтв, організаторами створення якого виступали магістри, а студенти були лише членами університету. Паризький університет, управління якого ґрунтувалося на професорському самоврядуванні, являв собою зразок організаційної структури для університетів північних регіонів Європи. Після 1500 року Паризька модель стає домінуючою в усій Європі.

Зміна ціннісних орієнтацій за часів Відродження та Просвітництва призвела до формування нових ідеалів освіти, що відповідали вимогам Нового часу. Початок ХІХ ст. знаменує собою появу класичного університету, який стає все більш залежним від потреб національних держав, що зумовлюють суттєві національні відмінності у трактуваннях його місії як соціальної організації. У класифікаціях моделей класичного університету, що існують в сучасній теорії освіти, дослідники керуються, здебільшого саме критерієм пріоритетної місії університету в тій чи іншій державі. З огляду на такий підхід у дослідженнях виокремлюють німецьку (прусську), англійську, французьку моделі європейського університету. Пізніше виникає ще одна ‒ американська модель, що становила собою творчий розвиток європейських моделей. Далі дамо короткі характеристики названих моделей класичного університету.

Німецька (прусська, гумбольдтівська) модель

Німецька модель бере свій початок від Берлінського універси­тету, заснованого за концептуальними ідеями державного діяча, філо­лога, філософа, теоретика освіти Вільгельма фон Гумбольдта (1767–1835). Таку модель університету, за ім᾿ям її автора, який обґрунтував місію, основні завдання та структуру закладу, називають гумбольдтів­ською. Концепція Гумбольдта є продуктивним синтезом ідей німець­ких філософів Ф. Шеллінга, Й. Фіхте, Ф. Шлеєрмахера та ін. У 1809 році Гумбольдт написав знаменитий меморандум «Про внутрішню і зов­нішню організації наукових установ в Берліні», в якому висловив ос­новні принципи університетської освіти. Основою гумбольдтовського університету було поєднання науки (Wissenschaft) і освіти (Bildung), надання освіти через наукове дослідження (Bildung durch Wissen­schaft), викладання поєднане з дослідженням (Forschung und Lehre).

У 1810 році Гумбольдт відкрив Університет Берліна, який функціонував згідно з цими ідеями. Першим ректором Берлінського університету був Й. Фіхте. Для німецької моделі університету характерним є налаштування на пізнання всієї повноти знань та осягнення істини, на навчання мисленню, а не професії. Відповідно до статуту В. Гумбольдта університет – це осередок професури і студентів – носіїв культури народу, але зовсім не школа для підготовки фахівців як таких. Отже, принципами діяльності гумбольдтівського університету є:

  • єдність викладання і дослідження: викладач навчає студентів в контексті своєї дослідницької роботи; завдяки цій ідеї з'явилися семінари, на яких вивчаються джерела, що цікавлять викладача в контексті його наукових інтересів;
  • академічна свобода як основа діяльності університету, що включає як Lernfreiheit («свободу вчитися») так і Lehrfreiheit («свободу викладати»);
  • самодостатність кожної з наукових дисциплін, яка передбачає незаангажованість (наукову, політичну тощо) дослідника у кожному конкретному випадку;
  •  здійснення націєтворчої ролі університету в суспільстві: Університет – носій та ідентифікатор національної ідеї (національної ідентичності), національної культури (у даному контексті йдеться про культуру німецького народу, який на початку ХІХ століття переживав процес об᾿єднання) (Жижко, 2013);
  • фінансування університету з боку держави, причому владні структури не повинні втручатися в діяльність університету. Проте держава повинна призначати професорів, щоб корпорація не замикалася на собі і прагнула до інтелектуального розвитку.

Англійська (ньюменівська) модель

В основу даної моделі університету покладено ідеї англійського церковного та освітнього діяча Джона Генрі Ньюмена (1801–1890), автора цілісної концепції либеральної освіти (Liberal Education). Як прихильник аристотелівської ідеї вільної освіти, Дж. Г. Ньюмен вважав ідеалом істинної школи формування знання заради нього самого: саме в цьому, на його думку, основа «ліберального освіти». У своїй головній праці «Ідея університету» (1889 р.) Ньюмен вказує, що метою університетської освіти є виховання ліберальної особистості джентльмена як особливої людини, що має постійну спрямованість до істини, «культивований інтелект», тонкий смак, чистий, безпристрасний і врівноважений розум і здатність до нових знань. Для позначення високої ролі університету у формуванні особистості Ньюмен вико рис­товує також такі терміни, як «культура інтелекту», «справжня культова­ція розуму», «виховання справжньої дисципліни розуму». «Універси­тет, ‒ вважав Ньюмен, ‒ це місце взаємодії, у якому збираються студенти з усіх куточків світу, зацікавлені у найрізноманітніших галузях знань. Це місце, де професор стає велемовним, перетворюється на місіонера, де­монструючи свою науку у найповнішому та найпривабливішому вигля­ді, завзято передаючи її іншим та запалюючи вогник власної пристрасті у слухачів. Це місце, слава якого захоплює молодь, яке зворушує почуття людей середнього віку та завдяки спілкуванню завойовує дружбу людей старшого віку. Це оселя мудрості, світоч світу, посланник віри, alma mater молодої генерації». Від гумбольдтівської моделі університету нью­менівську різнить відокремлення навчання від наукових досліджень, а також переконання, що університет повинен займатися передусім навчанням і вихованням доброї і мудрої людини. Основоположними принципами ліберальної освіти, на думку Ньюмена, є такі;

  • освіта як цілісний, розвиток особистості, спрямованої на досягнення істини;
  • розвивальний характер освіти: культивування інтелекту, чистого, безпристрасного і врівноваженого розуму;
  • формування універсальних знань, вільних від вузької професійної спрямованості;
  • визначальна роль академічної спільноти у формуванні особистості студента.

Французька (наполеонівська) модель

Французька університетська традиція бере свій початок від Сорбонни, тобто починається з 1215 р., коли декілька церковних шкіл об’єдналися у Паризький університет. Спочатку він мав 4 факультети: вільних мистецтв, канонічного права, медицини і теології. Вже в ХІІІ столітті університет став одним з найбільших в Європі. У 1257 р. теолог Робер де Сорбон, духівник короля Людовика ХІ, заснував у Парижі богословський коледж для дітей з бідних сімей. Через півстоліття популярність коледжу суттєво зросла. У 1554 р. коледж отримав назву Сорбонна і поступово об’єднався з теологічним факультетом Паризького університету. У 1790 р. Сорбонна як богословська школа перестала існувати. У 1808 р. декретом Наполеона її будівлі були віддані в розпорядження Університету міста Парижа. Створення Імператорського університету було остаточно завершено в 1808 році. Це було об’єднання вищих навчальних закладів, які вже діяли на той час. Модель наполеонівського університету головним являє собою синтез положень проектів, що визріли за часів Старого Режиму, які пізніше було взято на озброєння революційними законодавцями. Всіх їх об’єднував один спільний намір – створення вищої національної університетської освіти.

Наполеонівська модель передбачала підконтрольність університету уряду і відокремлення науки від освіти. Фактично, створений Наполеоном університет мав статус державної корпорації і об’єднував всі вищі навчальні заклади та факультети держави. Його діяльність була спрямована на підготовку кадрів для державних потреб за єдиними, чітко визначеними навчальними планами й освітніми програмами під жорстким контролем уряду. Наукові дослідження практично повністю були виведені з університетів та передані до компетенції академії наук. Подібну модель було взято за основу і в Російській імперії, а сьогодні вона значною мірою використовується в Україні та інших пострадянських державах. Дослідники вважають, що починаючи з другої половини XIX ст. французькі університети поступово еволюціонували у бік німецької моделі, але і в XX ст. зберігалися такі її особливості, як високий рівень централізації управління вишами з боку держави та певна відокремленість університетів від наукових досліджень. Основоположними принципами діяльності наполеонівського університету є, таким чином, такі:

  • монополія на вищу освіту з боку держави;
  • концентрація на навчанні, що спричиняє відокремлену організацію досліджень;
  • призначення керівництва університету урядом;
  • централізоване законодавче регулювання програм навчання.

Американська модель

Розвиток американської моделі університетської освіти відбувався як творче та критичне запозичення кращих європейських університетських традицій, що розвивалися відповідно до норм американської демократії у процесі історичного розвитку суспільства. У країні успішно співіснують різні типи та моделі  університетів ‒ класичні дослідницькі, що спадкоємно розвивають кращі традиції німецького гумбольдтівського університету (прикладом такої моделі є університети «Ліги плюща»); гуманітарні коледжі (коледжі вільних мистецтв), що спрямовані на підготовку еліти і значною мірою базуються на англійській моделі університетської освіти; а також університети штатів, які використовують елементи французької моделі.

В аналізі американської моделі університетської освіти зустрічаємо думку, що на відміну від європейських університетів, які історично реалізували ідею універсального знання, американський університет орієнтується на професійну підготовку фахівців вузького профілю, але з глибинними практичними знаннями (Жижко, Т., 2013). Так чи інакше, згодні з тим, що американські університети орієнтовані та адаптуються в освітній діяльності до сфери управління, високих технологій військової справи, промисловості, аграрного сектора, медицини і т. д., навіть сфер інноваційної діяльності. Відповідно до такого трактування, головними принципами діяльності американських університетів є такі:

  • університет – носій найбільш прогресивної наукової думки, що істотно випереджає усі інші наукові інституції країни;
  • університет є науково-навчальною установою, де на базі високо розвиненої лабораторної бази, широких технічних можливостей студенти навчаються бути дослідниками і фахівцями в певній вузькій сфері навчання;
  • глибока спеціалізація університетів, яка дозволяє їх бути світови­ми флагманами у певній галузі знань та професійної діяльності.

Починаючи з середини XX ст. відбувався поступовий перехід до посткласичних моделей університетів. Насамперед, це пов’язано з побудовою інформаційного суспільства та розвитком суспільства знань, зумовленою бурхливим науково-техічним та технологічним розвитком масовізацією вищої освіти, потребами ринку праці. Основні цілі посткласичних європейських університетів визначено у Великій хартії університетів (Magna Charta Universitatum), підписаній 25.05.1998 під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету, ректорами 430 університетів. Згідно з Хартією університети є центрами культури, знань та досліджень, що створюють, вивчають, оцінюють та передають культуру за допомогою досліджень і навчання. У Хартії визначено основні етичні та академічні принципи функціонування закладів вищої освіти в сучасних умовах[3].       

Розвиток вищої освіти (університетського та не університетського типів) в Україні

Модель православного триязичного протоуніверситету

Початком розвитку вищої освіти в Україні вважається заснування слов’яно-греко-латинської Острозької колегії-академії (1576 р.), що була створена основі синтезу концепції тримовного ліцею Еразма Роттердамського, досвіду шляхетських польських шкіл та італійських академій із вітчизняною освітньою та духовною традицією. Ліцей являв собою освітньо-науковий комплекс що включав школу, гурток учених, типографію, бібліотеку, церкву, шпиталь. Патроном осередку став магнат і меценат Костянтин-Василь Острозький. Острозька колегія-академія здійснювала підготовку православних духовних та світських лідерів, які, вивчаючи «вільні мистецтва», філософсько-богословські науки, медицину, були здатні вступати в полемічні дисусії з опонентами, передусім єзуїтами. Особливістю Академії було поєднання її православного спрямування з ідейною толерантністю, студіюванням класичних давніх мов та польської як державної. Здібні вихованці мали змогу підготуватися до викладацької діяльності, поглиблюючи освіту в італійських університетах як стипендіати князя. Свідченням плідної праці острозького гуртка учених стала підготовка та друк навчальної літератури, переклад і видання слов’янською мовою «Острозької Біблії» з метою критичного аналізу текстів Святого Письма. У 1624 році Острозька Академія припинила своє існування, що було пов᾿язано зі смертю її засновника та активізацією польсько-католицьких впливів на західноукраїнських землях.

Зародками православних університетів із рідною мовою викладання й демократичним складом вихованців були братські школи у Львові, Луцьку, Вільно. Високий рівень викладання у названих закладах підтверджено привілеями православних патріархів (право ставропігії) та польського короля (Ісаєвич, 1966; Корж-Усенко, 2018) .

Подальший розвиток української вищої школи відбувався у Києві, де було засновано братську школу (1615 р.), що достатньо швидко (у 1620 р.)  перетворилася на колегіум ‒ вищий навчальний заклад, який за змістом і обсягом навчальних програм відповідав вимогам європейської вищої школи. Об'єднана школа отримала свою назву на честь свого протектора-митрополита Петра Могили. Згодом постала славнозвісна Києво-Могилянська академія, в основу якої Петром Могилою було покладено католицький взірець Сорбони, адаптований до цінностей і нагальних потреб українського суспільства (Корж-Усенко, 2018). Заклад отримав академічні права та привілеї, що були надані польським королем за Гадяцькою угодою 1658 року й ратифіковані сеймом Речі Посполитої. Такі привілеї прирівнювали статус закладу до Краківського Ягеллонського університету (Сохань, Брехуненко, 2008), що передбачало академічну автономію, всестановий характер освіти, підпорядкованість членів корпорації юрисдикції власного суду, виборність викладачів і ректора, діяльність академічних конгрегацій тощо. Могилянську модель православного університету було реалізовано у філіях і колоніях київської метрополії: Вінниці, Гощі, Яссах, Москві, Валахії, Сербії, православних колегіумах України (Корж-Усенко, 2015а). Академія стала впливовим освітнім і культурним осередком в Україні і Європі, елітним вищим навчальним закладом, який функціонував на демократичних засадах. У першій половині XVIII ст. академія була впливовим освітнім, науковім та культурним осередком в Україні і Європі, що сприяло подальшому поширенню вищої освіти та в Чернігові (1700 р.), Харкові (1721 р.), Переяславі (1738 р.) та інших містах колегіуми за зразком Києво-Могилянської колегії.1811 року академію було ліквідовано російською владою, і створено Київську духовну семінарію; у 1817 – духовну академію.

Моделі докласичного (єзуїтського) та класичних університетів в Україні

Історія власне університетської освіти на території України охоплює діяльність таких закладів:

Львівський університет – був створений як типовий єзуїтський університет докласичного типу. У 1661 р. польським королем було надано «статус академії і титул університету» із правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених ступенів. Львівський університет пройшов складний шлях розвитку і боротьби проти полонізації і онімечення в умовах Речі Посполитої (до 1772), Австрійської і Австро-угорської монархій (до 1918), польської держави (до 1939 p.).

Харківський університет – перший на території України, що входив до складу Російської імперії, засновано у 1805р. за ініціативи відомого вченого, винахідника, освітнього і громадського діяча Василя Каразіна. Науковці наголошують на подібності новаторського каразінського проекту університетотворення до французької моделі як комплексу професійних вищих шкіл (Корж-Усенко, 2018). У складі університету було 4 факультети: фізико-математичний, історико-філологічний. медичний і юридичний, 8 наукових товариств, астрономічна обсерваторія, бібліотека. Харківський університет став першим і єдиним у Російській імперії, створеним за ініціативою «знизу» й на основі приватних пожертвувань – з надією громадськості на врахування інтересів краю, але відповідно до урядового проекту.[4]

Київський університет розпочав діяльність 1834 р. Спочатку функціонував тільки філософський факультет, який мав два відділення: історичне та фізико математичне.

Новоросійський університет було засновано 1865 р. в Одесі за ініціативи відомого педагога і лікаря М. І. Пирогова на базі Рішельєв­ського ліцею. З 1933 року отримав назву Одеського університету.

Як відзначає українська дослідниця Л. Корж-Усенко, названі вище університети були відкриті самодержавством передусім як заклади з підготовки державних чиновників та оплоти русифікації. Попри офіційно задекларовану орієнтацію вищої школи на знаннєвоцентричну (академічну) модель німецького університету в її австрійському варіанті, необхідно констатувати суттєвий вплив уніфікованої та централізованої французької моделі, що передбачала звуження наукової складової та увиразнення виховної функції з метою зміцнення імперських цінностей (Корж-Усенко, 2019).

Для другої половини ХІХ ст. характерним стало створення закладів вищої освіти неуніверситетського типу (на зразок німецької Hochschule), що готували спеціалістів для певних галузей економіки. Зокрема, фахівців для промисловості та сільського господарства готували Харківський ветеринарний інститут (1851 р. засн.), Харківський технологічний університет (1885 р. засн.), Київський політехнічний інститут (1898 р. засн.), Львівський політехнічний інститут (1844 р. засн.), Академія ветеринарної медицини у Львові(1897 р. засн.), Єкатиринословське вище гірниче училище (1899 р. засн.) та ін.

Часи буремних революційних змін суспільства (1905–1920 рр.), позначилися спробами реалізації ідей нової вільної вищої школи та українського університету, прагненнями науково-педагогічної громадськості наблизитися до європейських моделей вищої освіти (передусім, до засад гумбольдтівської та ньюменівської моделей) щодо запровадження реальної академічної автономії, забезпечення свободи викладання, навчання, наукової творчості, що передбачало розбудову мережі недержавних вищих навчальних закладів та політехнікумів нового типу, в яких було започатковано багаторівневу підготовку вихованців на основі забезпечення фундаментальної університетської освіти (І ступінь) та здійснення професійної підготовки завдяки засвоєнню циклу спеціальних дисциплін (ІІ ступінь), успішно конкуруючи з університетами. Відкриття народних університетів і демократизація студентського контингенту суттєво сприяли закладенню підґрунтя для переходу від елітарного до масового університету, повною мірою реалізованого вже в наступний історичний період (Корж-Усенко, 2019).

До 1917 р. в Україні діяло 27 (у різних джерелах від 17 до 29) вищих навчальних закладів у чотирьох великих містах: Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові, у яких навчалося понад 35000 студентів.

За період з 1917 року по 1920 в України було створено 35 вищих навчальних закладів. Однією з найбільш визначних подій того часу було створення у листопаді 1918 року Української Академії наук. У радянський період (1920–1990 рр.) була здійснена радикальна реорганізація вищої школи, що базувалася на класових цінностях та марксистсько-ленінській ідеології, утвердженні монополії держави, ігноруванні університетських традицій і здобутків попередників. «Радянизація» вищої школи передбачала масовізацію освіти, посилення централізації, уніфікації, регламентації процесу навчання й виховання студентської молоді, передбачала впровадження професійно-зорієнтованої парадигми підготовки фахівців. Науковці зауважують, що з часом професійну спрямованість у радянській вищій школі було доповнено «реабілітованою» академічною парадигмою, проте надмірна ідеологізація та бюрократизація не сприяли підвищенню ефективності освітнього процесу (Корж-Усенко, 2019).Почалась «радянізація вищої освіти» з того, що у 20-му році Народний Комісаріат України ліквідував університети, на базі яких  були організовані різні інститути та тимчасові вищі педагогічні курси.

Модель радянського університету

Відновлений університетських статус закладів вищої освіти був у СРСР лише у 1932 р. У 1941 році, тобто напередодні війни, в Україні функціонувала університетська система, до складу якої входило шість класичних університетів ‒ Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський, Чернівецький, а після закінчення війни та приєднання Закарпаття до України до університетської системи ввійшов Ужгородський державний університет ‒ перший вищий навчальний заклад на Закарпатті. Характерною особливістю радянської моделі університету завжди був значний вплив держави на всі сфери його діяльності. В СРСР періоду розвиненого соціалізму університетська освіта передбачала зосередження уваги на формуванні наукового та політичного світогляду й професійних компетентностей майбутніх фахівців. Разом з тим, існували елітні заклади (МДУ, МФТІ, МІФІ, ХІРЕ тощо), що будувалися згідно з моделлю дослідницького університету. При деяких великих підприємствах створювали заводи-ВТНЗ, які здійснювали, насамперед, професійну підготовку фахівців для відповідних підприємств (прообраз корпоративного університету сучасності). Академія суспільних наук при ЦК КПРС, вищі партійні школи та деякі інші подібні інститути розвивалися значною мірою згідно з британською моделлю університету.

Деякі сучасні дослідники радянської моделі університету (В. Бахрушин[5]) стверджують, що вплив уряду тоді був значно менш централізованим, оскільки здійснювався багатьма каналами — не тільки через міністерства вищої та середньої спеціальної освіти СРСР і союзних республік, а й через інші міністерства і відомства, які замовляли фахівців, формували вимоги до їхніх компетенцій, фінансували наукові дослідження та розробки тощо. З іншого боку, існував паралельний вплив КПРС, яка не тільки виконувала функцію ідеологічного нагляду, але також обмежувала свавілля урядовців та місцевих органів влади. Крім того, КПРС визначала бачення перспектив суспільного розвитку і в багатьох випадках координувала зусилля різних установ, у тому числі й вищих навчальних закладів, спрямовані на досягнення поставлених цілей.

У кінці 80-х років ХХ ст., тобто на завершальному етапі функціонування радянської системи вищої освіти, на території Україні було розташовано 148 вищих навчальних закладів, де навчалося близько 900 тис. студентів.

На початку розбудови вищої школи незалежної України (у 1991/92 н.році)  система вищої освіти включала 754 заклади І-ІІ рівнів та 156 – ІІІ-ІV, аспірантуру та докторантуру з 300 спеціальностей, 518 закладів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. На по­чатку 2010-х рр. кількість закладів І-ІІ рівнів скоротилась з 754 до 511 , ІІІ-ІV рівнів – зросла більш ніж вдвічі та у 2008/09 році дорівнювала 353.

Сучасний, постмодерний період розвитку вищої освіти в Україні, започаткований зі здобуттям незалежності нашої держави (90-ті роки ХХ ст.), ґрунтується на інноваційній парадигмі в умовах глобалізації та інтернаціоналізації освітнього простору, поєднаних з актуалізацією культурогенеруючої та націотворчої функцій університету, обґрунтованих ще в гумбольдтівській та ньюменівській моделях (Корж-Усенко, 2019). Активними є європоцентричні тенденції розвитку української вищої школи, свідченням чого є приєднання України у 2005 р.  до Болонського процесу.



[1] Курбатов, С. В. (2014). Феномен університету в контексті часових та просторових викликів: монографія. Суми: Університетська книга. Режим доступу: http://lib.iitta.gov.ua/id/eprint/10226

[2] Жижко, Т. А. (2013). Філософія академічної освіти. К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова.

[3] Основні принципи Великої Хартії університетів (1998):

1. Університет - самостійна установа в суспільствах із різною організацією, що є наслідком розходжень у географічній та історичній спадщині. Він створює, вивчає, оцінює та передає культуру за допомогою досліджень і навчання. Для задоволення потреб навколишнього світу його дослідницька та викладацька діяльність має бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної й економічної влади.

2. Викладання та дослідницька робота в університетах мають бути неподільні для того, щоб навчання в них відповідало постійно змінюваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням.

3. Свобода в дослідницькій і викладацькій діяльності є основним принципом університетського життя. Керівні органи й університети, кожний у межах своєї компетенції, повинні гарантувати дотримання цієї фундаментальної вимоги.

4. Університет є хранителем традицій європейського гуманізму. Тому він постійно прагне до досягнення універсального знання, перетинає географічні та політичні кордони, затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур.

[4] Корж-Усенко, Л. В. (2019). Концептуальні та організаційно-педагогічні засади розвитку освітнього процесу у вищій школі України (1905–1920 рр.) (автореф. дис. ... д-ра пед. наук: спец. 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки). Суми: СумДПУ імені А. С. Макаренка. Режим доступу: http://repository.sspu.sumy.ua/handle/123456789/7548

[5] Бахрушин, В. Місія університетів у світі: історія і сучасність. Режим доступу: http://education-ua.org/ua/articles/167-misiya-universitetiv-u-sviti-istoriya-ta-suchasnist)